світло від світла ч. 1

Благодатна Маріє, Господь з Тобою, благословенна Ти між жонами, благословен плід утроби Твоєї, бо Ти Спаса народила душ наших.

Місцини, якими ми пройдемось сьогодні, лежать в межах чотирьох сіл Тернопільської області Гусятинського району - Личківці, Трибухівці, Самолуски та Городниця. Вони незвичайні, бо це кринички Божої Матері, яких доволі багато у Західній Україні. В майбутньому, я звичайно, спробую відшукати більше нових, але це не так легко, як гадаєте. Адже майже всі з них розташовані далеко за селами - в полях чи лісах ( за легендою ці джерела з"являлись на місці об"явлення Діви Марії) Одже ті кринички, які я знайшов і зміг дістатись, і сфотографувати, побачите і ви. А тепер - у подорож.

Перша криничка до якої ми помандруємо знаходиться далеченько за селом Трибухівці у лісі. Дістатися туди можна двома шляхами. Перший - потрібно лізти через лісові хащі, стежками, які постійно губляться. Зрештою - цей шлях цікавіший, адже від кринички по всьому лісу відходять декілька струмків, які впадають в ріку Тайну,  і за довгий час джерела встигли утворити глибокі яри. Тож якщо йти першим шляхом - то це набагато довше, але живописніше.
Другий шлях - коротший. Варто лише вийти за село і йти попри ліс. Йти так само чимало, і головне не прогавити потрібного повороту. Вже через декілька хвилин лісова стежа виведе вас до самої кринички і каплички, що поблизу неї побудована. А тепер трошки фото цього святого місця. Назовемо його "Лісова Діва"

За легендою місцеві пастушки пасли тут худобу і їм об"явилась Божа мати. А з того місця де вона зійшла, з-під землі почав бити струмінь води. Згодом на святому місці зробили криничку і поряд побудували капличку, яка зачиняється на ключ.До речі, коли я підходив біля кринички була цікава жінка. В неї були ключі, тож вона навіть запустила мене всередину каплички. Сама вона розповідала, що часто бачить Діву Марію, як вона ходить у білому одіянні пагорбами, поміж дерев та навіть інколи до неї щось говорить. Слухаючі ті оповіді, направду мовлячи,мені й самому здавалось, що от-от зараз з-за дерева має виглянути Діва Марія. Ми ще трохи поговорили і жінка пішла до себе до дому. А я вирішив перечекати тут грозу, яка от-от мала зачатися. На світлині то я сиджу якраз у зливу, під дахом каплички. 

Час розказати вам за другу криничку. Вона знаходиться у сусідньому селі - Личківці. Вирушаємо туди. Навідміну від "Лісової Діви", ця криничка знаходиться не так далеко за межами села. Якщо повернути крайньою сільською вуличкою на Захід, то через 5-7 хвилин у полях можна побачити величезну, старезну вербу. Їй, мабуть, років за сто. А поряд верби кам"яний хрест і капличку де в середині стоїть образ Діви Марії. Щоправда сфотографувати його якісно не вдалося. Сонце світило, і шкло лише відсвічувало.

А з іншої сторони каплички, як я і думав, криничка і грот Діви Марії. Всередині ікони, образи, вервички. А найбільше мене зацікавила кольорова гамма. Тож і назвемо це місце "Синій грот Діви Марії" 

    До наступної кринички, яку я хотів вам показати, йти найдовше. Це кілометрів 5-7 під палючим сонцем, полями. Знаходиться вона поблизу с. Самолуски. Трохи фотографій дороги.

Аж раптом, я неочікувано для себе натрапив на кам"яний хрест посеред поля. Ну майже як у Стефаника, якщо ви любите українську літературу, то зрозумієте, про що я. 

Хто тут похований, чи чому цей хрест стоїть посеред поля так і залишилось для мене загадкою. Ні імені, ні дати життя  на ньому я не віднайшов. 

А от нарешті і довгоочікувана самолусківецька криничка. 

Місце тут гарне: облаштований столик, поряд є невеличка заводь, утворена від потічка. А оточують образ Діви Марії вікові дерева. І опиняєшся тут ніби в оазі посеред безмежних полів. Тож для мене, який прочапав весь цей шлях під сонцем, це місце стало пристанищем прохолоди. Так і назвемо: "Діва літньої прохолоди".

Далі я змушений був вертати. Адже наступна криничка розташована у лісі та й ще й в іншому селі - Городниці. Добре, що хоч лісові дерева з того часу, як я звернув з полів рятували мене від полудневої спеки. Цей ліс я знаю не так добре, як трибухівецький. Але заблукати в ньому зась. Він не такий великий. І прямісінько до кринички веде центральна стежка. Щоправда потім треба звертати дещо вправо і дивитись уважно аби не прогавити. Але я, як ви розумієте, не з тих, хто страждає "топографічним дезорієнтуванням". А от і криничка. 

Виглядає на відміну від інших доволі скромно. Проте вода тут дуже смачна. Назвемо це місце "Діва полуденного затишку".

  Посидів я тут трошки - перепочив і потрібно було знову виходити на сонце у поля. Адже глибоко у полях поміж Самолусками та Городницею існує ще одна криничка. Назвемо її "Діва польова". Вона одна з наймаловідоміших. Про неї навіть не всі місцеві знають. А натрапив я на неї, колись у юності. Мені було щось років чи 18 чи 19. Пам"ятаю, був сильний дощ та гроза і вітер скажений. А я мчав на ровері до дому, бо заїхав бозна-де, дуже далеко від села. І от раптом натрапив на неї.
Тож дорогу до цієї кринички я, звісно, знав. Йти до неї із городницького лісу хвилин 20. А ось і вона. Тут, треба відмітити, теж дуже смачнюча вода. А ще поряд із криничкою дуже багато бджіл. Щоправда вони не агресивні.

       

ну і на цьому я завершую оповідку. Сподіваюсь, вам сподобалось) Наступний запис буде ще цікавіший. А поки, па-па) 

   

Я справді живий! Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам'ятав!

є дні, які складаються із самих запахів, коли ти відчуваєш цілий світ нюхом, вдихаючи й видихаючи його крізь ніс

(Р. Бредбері "Вино з кульбаб")

от і настав день, коли мавка Іринка врешті познайомилась із стариганом дубом. Мудрим та поважним. І не знаю, чи вона розчула його тихий шепіт. От буде нагода і спитаю, що він їй говорив. Дерева завжди говорять з людьми. Але завжди про різне. Я щоправда не впевнений, що вона розкаже мені. Бо іноді, дерева шепотять людям те, що й не треба розповідати стороннім. от може і дуб їй теж сказав дещо, про що вона з посмішкою промовчить, та ще й скаже, що нічого насправді не чула. Але сумніваюсь) Точно чула, бо ж кому як не їй розуміти мову дерев.

  І хоч, цей дуб, то мій давній друг. Але про то він і мені не скаже. він вміє зберігати секрети. 

А поки Ірина затішена до нестями, переповзає чудернацьким гіллям, розглядає молоді жолуді, грається, мов дитина, із зеленим листям, розглядаючи крізь нього, як вечірнє сонце сідає десь поза ріку, дуб поволі звикаючи до своєї нової знайомої, розповідає історії. Іноді, мені здається, Іра завмирає, вслуховуючись в його тихе буркотіння, але помічаючи, що я сам прислуховуюсь до того жебоніння дідульки дуба, врешті робить вигляд, що просто замріялась і продовжує бавитись. 

тим часом сонце залишає на дереві сліди від своїх  рожево-оранжевих пальців. Обережно проводить ним тендітним листям дуба, трохи затримується на обличчі Іринки-мавки, і десь плутається в її волоссі. Це вечір добігає до свого логічного завершення. ось тому люди так і люблять захід сонця. Бо він відбувається раз вдень. Вже потім, попрощавшись із новим другом, Іра скрутить долоні в імпровізовану підзорну трубу і розгляне детальніше величезний червоний млинець на фоні електричних стовпів і дротів, що перемежовують небо.
І хоч мені невідомо, про що вони там шепотілися із дубом, але точно знаю, що вона пообіцяла прийти до нього в гості ще раз. І точно знаю, що восени. Коли пахне дощами.  

Врешті, набираю повні легені повітря, яке буяє травами, що якраз в червень наливаються на кожному кроці. І роблю найголовніший висновок, підказаний дядечком Реєм Бредбері. Можливо, це і є найголовніший висновок, цілого людського життя.

І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.
«Я живий»,- подумав він.
Я справді живий! - думав він.- Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам'ятав!   

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.

-Чи всі  люди на світі... знають, що вони живі?