Задній Сіверсов маяк

Інформації про Задній Сіверсов маяк насправді не так і багато.Все що мені вдалось знайти

(http://bazar.nikolaev.ua/content/%D1%81%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%B2%D1%8B-%D0%BC%D0%B0%D1%8F%D0%BA%D0%B8)


 І помітити його набагато важче ніж передній. Адже він менший за розмірами. Але безумовно в цього маячка є свій шарм. В порівнянні з Переднім Сіверсовим маяком він затишніший і нагадує радше якусь міні-каланчу ніж маяк. Знайти його не так важко. хоча де саме він розташовується ми не знали. А насправді, все виявилось значно простіше ніж здавалося. На Широко-бальському перегоні варто лише не прогавити вулицю з красномовною назвою "Маячна". А там вже на самому прикінці і загубився посеред приватних житлових буднків цей невеличкий, мов червоний гриб, прямо тобі мухомор, Дальній Сіверсов маяк. На наших неякісних фото розгледіти його не так просто, тому додам фотографії Маргарити Ісаакян, яка ласкаво погодилась ними поділитися.

До речі, маячник там дуже хороша і добра людина і з ним можна домовитись, щоб він провів на територію маяка) ( це по-словам Маргарити) але ми, нажаль не перевіряли, бо поспішали в дендрапарк. Може іншим разом)

фото Маргарита Ісаакян (с)

Вино из одуванчиков — пойманное и закупоренное в бутылки лето

Место, в котором время останавливается. В котором оно теряет смысл и улетучивается, как легкая дымка по-утру, как иней, который исчезает к полудню. В котором можно подурачится с друзьями, вспомнить приятные моменты и закупорить теплые воспоминания в бутылку весны, либо же лета. До лета  не так и много осталось. "Сфоткай меня так, как-будто я смотрю вдаль", - говорит мне Дима, Богдан оживленно ходит вокруг старика дуба, рассматривая окрестности, Марина угощает какую-то незнакомую девочку, которая как и все залезла и примостилась на стволе дерева. А кроме нас, тут есть еще счастливое семейство. Которое возле дуба готовится к пикнику: папа с чем-то возится в машине, рядом бегает маленькая дочурка, мама тем временем катается на подвесных качелях. Полная идиллия. Однозначно, возле дубов существует определенная атмосфера. Атмосфера счастья. И еще. Дубы, как и маяки, умеют замедлять время. Поэтому возле них так хорошо. Поэтому возле них погружаешься в беззаботность в котором больше ничего не имеет значения кроме того, что с тобой. И наверное, поэтому, самая идеальная книга к прочтению возле дубов - Рея Брэдбери "Вино из одуванчиков".

... частицу всего, что он узнал, частицу этого особенного дня — дня сбора одуванчиков — тоже можно закупорить и сохранить; а потом настанет такой зимний январский день, когда валит густой снег, и солнца уже давным давно никто не видел, и, может быть, это чудо позабылось, и хорошо бы его снова вспомнить, — вот тогда он его откупорит! Ведь это лето непременно будет летом нежданных чудес, и надо все их сберечь и где то отложить для себя, чтобы после, в любой час, когда вздумаешь, пробраться на цыпочках во влажный сумрак и протянуть руку…

Это один из николаевских дубов с которыми я хотел бы вас познакомить. И кстати, не самый старый. Но зато, один из самых красивых. Говорят - дуб "горизонтальный". Единственный такой дуб в Северном Причерноморье и я так полагаю - привезенный из каких-то далеких краев. Но, все поиски в интернет про такой вид дубов - успехом не увенчались. Ну что-же. Значит так и надо. Значит, это действительно особый вид дуба, который растет только в этом месте. И других таких дубов нет.

Как хорошо летним вечером сидеть на веранде; как легко и спокойно; вот если бы этот вечер никогда не кончался!

Сперва живешь, живешь, ходишь, делаешь что нибудь, а сам даже не замечаешь. И потом вдруг увидишь: ага, я живу, хожу или там дышу — вот это и есть по настоящему в первый раз.

"Люди і кораблі" (серія фотографій. фотограф - Марина Головіна)

історія про відносини миколаївців і кораблів.
Стосунки перевірені понад двохсотлітньою любов"ю)
Альбом  буде доповнюватись)

цикл: "У святого Миколая" (О. Дорош)

****

У святого Миколая - весна,

Так млосно дихають наречені-акації у безкінечні вечори.

А на зелених острівцях цнотливої трави пісень виграють цвіркуни

Й ліхтарі не так сумно схиляють рудоволосі голови до землі.

У місті занедбаних мрій, привидів кораблів і спекотної тиші

З-за рогу пацани виходять в ряд. В адідасах всі як один.

І тополиний пух, ніби сніг, безмовно вкриває їхні згорблені плечі.

Повз химерну візію Адміралтейства на недалекі Слободки пливуть

Старих корабелів хмільні, міцні силуети.

А в одинокому дворі, що той загубився посеред дерев,

Молодий ще поет читає трьом кривоногим дівчиськам

Свої банальні і до нудоти наївні любовні сонети.

Невпинно-п"янкий запах бузку і дощу

Через край наливає мої натомлені груди.

Мовчить дітвора. Ці солов"ї бетонних лісів ідуть досипати

І спить сивий дід під деревом, а поряд куняють його янголи -

                                                                              бездомні  собаки-приблуди.

Крізь мої долоні б"є у голову теплий вітер із краю бездумних ідей,

Поступово сіріють, наче з ранку туман, мої старі кеди,

Що досхочу вже наїлись пилу міських вибоїн.

Я люблю ці маленькі будинки, ці вулиці-близнючки,

                                                                              цей дивний непотріб - людей...

І мовчки прошу, щоби Господь

За все пробачив усіх нас і зберіг.

Словом, молюсь якось так.

очікування

бузком сьогодні пахне так млосно й  так сильно, що хочеться вмерти

Ваську у темно-синій олімпійці, та у гостроверхих туфлях надітих на босі ноги.

він  притомився на набережній, один, полишений сумнівними друзями й подругами.

забутий гіркий  «Янтар», який  вже  в горло не лізе

і насіння вже не лишилось у дірявих кишенях спортивних штанів.

тут біля Інгулу спокійно.

місяць - мідяк, виповз назовні крізь хмари темно-фіолетові, як грижа

все доріжки по оманливо-тихій воді  до Васька стелить ніби до поважного пана -

запрошує до себе у гості, де зорі поховались, принишкли.

де вітер заснув.

і йому сниться, як він ганяє вітрильники на якійсь міжнародній регаті.

врешті, Васько, здається, погоджується і занурює босі ноги у прохолодну воду

та й міркує собі: звідки починається всесвіт.

та  чому так стається,

що весну замінює літо, а потім приходить осінь.

 все починається  там, впевнений Васько, де на ледве помітній цятці на Землі,  він народився,

І  якщо її затирати, на тілі планети розвинеться, мабуть, меланома.

Це там де проходить дорога до річки,

дарма що в порохах й розбита, проте така знайома.

це в дискотеках, де він ламав ребра і йому вибивали щелепу,

і де блював, напившись якоїсь гидоти.

це там, де відходять його кораблі

і шлють привіти

Маврикіям, Вест-Індіям  чи бодай у Молдову.

там,  де він сповідує свої гріхи.

ні не священикам в церкві,

а випадковим пиякам

у міських прокурених, занедбаних бадегах.

і нехай в цьому святому місті все зовсім не так як хотілось,

 нехай невимовну журбу на ледь помітних хвилях, ріка колише.

 в житті все не безкінечне, і надто мінливе,

як люди, що змінюються за напрямом вітру.

блідий місяць  все  манить і манить до себе.

проте Васько вагається -

йому так приємно, що  ріка ніжно омиває його,

ніби невідома жінка - ноги Христові.

тихий літній завод 

пошматоване  тіло вмерлого  суднобудівного заводу

тоне у білому шумі акацій, кровоточить масним мазутом.

 пізньої весни,

коли починає дихатись важко

і повітря стає сухим та гарячим навіть уночі

та обпікає шкіру північно-східним вітром.

самотній рибалка, ніби примара, у темному плащі, на понтоні щодуху голосить.

Його голос старечий, хрипкий та  непевний вгризається в берег

приглушеним  заклинанням:

"Окуні, карасі, таранки, всякі риби, йдіть до мене, раба Божого Миколи, проти швидкої води, весняної ріки. Назад не озирайтеся і в сторону не відвертайтеся…."

та лише ламкий очерет біля берегу у відповідь таємничо шепоче,

та мовчки стоять пліч-о-пліч дерева у парку "Перемоги", ніби Ольшанці в останньому бої.

і брудно-блакитними чайками криві крани зависають у небі -

лише воно пройшло крізь віки незмінним для міста, для тебе, для мене

і для цього старого рибалки:

"Ідіть до, раба Божого Миколи, на світанку і на вечірній, в день, під сонцем і в ніч під зірками, і під всією округою Божою. Цим словам ключ і замок, ім'ям Господнім Духом Святим. Хай буде так. Амінь».

«Хай буде так. Амінь», - відлунює від вмерлого заводу.

його корабелів мучать грижі й страшні прокльони промовляють уста.

їм сниться, як вони вбивають свої дітей,

розчленовуючи ніби здоровенних, металевих китів

пилорамою та болгарками.

та порубані шматки здають  на металобрухт.

вони прокидаються з очима повними сліз

і жадібно п'ють на кухні, з-під крану, воду навпіл з бензолом.

і так що глупої ночі.

на поржавілому від сліз понтонному містку

лунає щасливий голос рибалки в темному плащі,

який радіє, що Господь його не чув.