Твій дім там, де твоє світло

Є у нас в Мико місце, в якому лиман переходить в море. справжній край світу( в кожному місті має бути свій край світу). І закінчується  він Переднім Сіверсовому маяком. Місце - куди ми найчастіше за все любимо ходити і просто сидіти на березі і слухати як співає вітер чи хвилі з ревом розбиваються об берег. А вітер біля маяка, повірте, чималий. Такий, що на відстані витягнутої руки, слів не чутно. приходиться ледь не кричати на вухо, щоб розібрати слова. Словом, все так, як має бути на справжньому краю світу коли забиває дух і лише бездумно ковтаєш ротом як риба,  , намагаючись заштовхати в свої легені хоча б краплинку того солоного повітря. але що ж це я. Ось так виглядає маяк здалеку. Хто з Мико, рекомендую там побувати в першу чергу. Перебуваючи там, відчуваєш як вічність підбирається близько-близько. Аж хочеться вхопити її за хвіст і не відпускати. Хоча вічність має змогу, як ящірка той хвіст відкинути. І ти залишаєшся знову один на один із вітриськом. Фотки ще будуть. І якщо вас таки зацікавив цей маяк то в просторах інтернету я дещо про нього знайшов: http://lighthouse.org.ua/2009/06/smotritel-perednego-siversova-mayaka/

Замість вступу: 
Ось так і відроджується давно забутий блог. Рік нічого тут не писав. Але це і на краще) ніхто його не читатиме (маю таку надію). Адже люди-людьми, а записую я щось тут  для себе. Мабуть, щоб якось розбавити нудний вечір, коли нема що робити (брешу). Насправді я тут собі відточую навички писати  тексти. До речі, хочу вас (хоча кого вас, якщо цей блог ніхто не читає?) )) Тоді себе порадувати і не забути цю дату, бо з пам"яттю в мене поганувато, що от-от народиться моя дебютна книга. Залишилось лише трошки допрацювати матеріал. Ось з цього дня почнеться її відлік життя. Скажімо так,  її ембріон вже сформувався і вже належить світу духовному, вона вже жвиий організм і, дуже на це сподіваюсь, якщо я не буду таким лінивим лантухом, якщо буду слухати менше музики і менше проводити час за комп"ютером і ще багато чого "менше" то наприкінці весни я матиму хоча б макет. А про книгу вже можна буде говорити десь влітку. Але це таке) "шкіра не вбитого ведмедя", як то каже моя мати. 

Розповісти я хотів не це. А доволі вже стару історію. Історія про те, як ми знайшли таємничу нерпу, фіолетову долину, лігво бузьких бабок і всякі такі інші пригоди)  Як завше) там де Олег - там пригоди) Поїхали.
Почалось з того, що нам таки вдалось вчотирьох: я, Ромка Дикий, Льолік та Зорянка потрапити на катер в Корениху) ііі-хаааа.  Радощів повні штани: жарти-селфі на фоні панамських барж і інші дурнуваті витівки) Далі - без коментарів.

Так-так, це Миколаїв, крихітко. Тут багато води, багато сонця, багато барж, багато панамців, турків і інших  на тих баржах, а ще ось такі сонячні друзі)

До речі, Зоряна і Льолік ще не підозрюють, що на них чекає в майбутньому) я для них підготував дуже цікаву роль пов"язану зі своєю книжкою) але-але-але) ЗГОДОМ) от зара вони прочитають цей запис і будуть мене розпитувати) але фіга я їм скажу) скажу, але згодом) Хай попитають)) Отже, Коли ми висадились у Малій Коренисі (майже як десант Ольшанського) неподалік берега нас очікувала ось така дивна штукенція, яка попервах видалась нам маяком. Але наблизившись та роздивившись її ми зрозуміли що то не маяк. Напис на табличці вказував на те, що то є "розмагнічувальний пункт" чи щось таке, подібне до того. Зараз не згадаю. Але, як я зрозумів, це місце слугує для розмагнічування кораблів. Що ж. Як я дізнаюсь конкретніше, я тут виправлю запис. а поки, най буде "розмагнічувальний пункт".

А потім сталося перше чудо. Ми побачили величезних бабок, що поринули прямо з ріки. Як в якомусь фільмі жахів. Вони заполонили собом простір і мій недофотоапарт на китайському смартфоні навіть їх зафіксував. ( Для тих хто просто хрінов москаль і не тямить української мови, пояснюю - "бабки" то не зграя дворових старушенцій, а російською "стрекоза") так шо от.

Але продовжимо подорож. Зорі і Льоліку, схоже. це не дуже заважало, вони навпаки раділи цьому нашестю дичини з Бугу. Дивні, правда?

Але то таке. Найцікавіше було потім. А потім, після дуркування, пускання жабок, та ще всяких житейських дрібничок ми натрапили на "фіолетову долину". Ааа. Дайте я про неї розкажу.. (блін, забуваю, що цей блог ніхто не читає, постійно) Фіолетова долина - це чарівно-казкове місце, що нагадує Шир - містечко де жили Гоббіти. Туди треба приходити в середині весни або ближче до літа. Тоді там квітне бузок. Тепер ви розумієте, чому це "фіолетова долина". (хоча вона радше "рожева долина", але я не люблю рожевий колір. Тому нехай буде "фіолетова" або "бузкова". В будь-якому разі - це легендарне місце в якому має побувати кожен.

Якщо йти далі берегом річки то можна натрапити на містичне місце. Нам про нього трошки розповіли місцеві рибалки. Це лігво синьої нерпи. Таємнича нерпа виходить вечорами з лиману і краде у рибалок рибу. А іноді, коли вона дуже голодна, то може утягнути під воду й самого рибалку. Тому місцеві, які живуть поблизу ріки, малюють на стінах своїх будинків зображення нерпи, як обереги та щоб задобрити її. На такі зображення тут біля лиману можна натрапити дуже часто.

Далі ми вирішили не випробовувати долю, бо вже вечоріло і всі не на жарт злякались синьої нерпи. І ми піднялись ось цими сходинками в саму Малу Корениху.

Там теж є на що подивитись. Наприклад на залишки Костянтинівської батареї. Її тут зводив колись відомий всім миколаївцям Тотлебен у часи російсько-турецьких воєн, щоб захистити місто в разі заходження турецького флоту з берега (тут мала розташовуватись артилерія) Місцеві зробили на цьому місці стадіон)










А далі захоплива прогулянка Малою Коренихою: вся сільська романтика: квітучі сади, розбиті дороги, затишні маленькі будиночки, солений запах лиману, приємна втома в ногах. До речі в Коренисі є вулиця Ольшанського. В Миколаєві такої немає.

Ось власне на цьому наша подорож і завершилась) До дому вертались вже автобусом. Це хвилин 30 до Миколаєва. Втомлені, проте щасливі.
В наступний раз, розкажу вам теж щось цікаве і веселе) Не сумуйте) до нових зустрічей.