Ветер — это мы

Ветер — это мы: он собирает, хранит наши голоса, а затем спустя какое-то время, играет ими, посылая их сквозь листья и луговые травы. (Т. Капоте "Луговая арфа")

и эти голоса: звонкие, тихие, робкие или же задиристые теряются в листве и в травах. Но со временем, пусть это уже будет другое лето (совершенно не важно даже сколько лет пройдет) зато когда нам доведется быть в этих местах, если случайно зацепить травы ногой, либо же листки на дубе встряхнуть рукой, то наши голоса вновь словно птицы вылетают, внезапно - срываются с языка и вот уже кружат над нами, как тогда в первый раз. И тогда залезаешь на дуб, или падаешь в траву под ним, примостишься удобно, раскинешь руки в стороны словно пытаешься обнять пространство и закрываешь глаза. И тогда слышишь, как наши голоса, только что высвободившиеся из-под пелены времени сливаются с голосом дуба, голосами ветра, голосами других деревьев. С Юга пахнет рекой, а еще сиренью (невесть откуда она взялась в дендропарке). эти голоса-звуки-запахи-ощущения и есть твоя память, твоя свобода. Которая вновь наполняет твои легкие, как только ты прикасаешься к местам где она оседает, словно пыльца. Потом ты привыкаешь, и каждое лето ходишь все  туда же и специально сбиваешь эту память-свободу, чтобы вдохнуть поглубже вновь и вновь, вновь и вновь. И так каждый год. 

 Слышишь? Звенит луговая арфа, день и ночь рассказывает трава одну из своих историй — ей известны все истории всех людей там, на горке, всех людей, когда-либо живших на свете, и когда мы умрём, она так же вот станет рассказывать наши истории. (Т. Капоте "Луговая арфа")

цикл: "У святого Миколая" ч.2 (О. Дорош)

***

тут все застигло, як і було раніше.

час перестав бавитись в ролі:

старенький двір, дві голоребрі лави в кутку,

і столик-фанерний, хисткий, ніби життя, між ними,

зелена місцями облізла фарба на ньому досі нагадує безтурботну весну,

ліхтар над жовтою газовою трубою в під"їзді,

який блякне щовечора.

Ніби вогонь святого Ельма, пробиває світло десь туди на схід.

де замість хмар - сірий дим і сонце криваве, поки ще сходить.

Десь там і ви - пацани

буремні діти сліпої фортуни та провулків вузьких.

  А ще не так давно  ходили плечем до плеча битись на інший район, на Абєссинських,  підіймали, якщо хтось з нас падав, вправляли роз"юшені носи,

грали в сєку, до ранку, ставлячи на кін останні гривні і пили міцний "Арсенал"

тоді ваша  двадцята весна наливалась по-вінця

запахами акацій, дешевим вином у паках, самокрутками зі смердячого тютюну і суперечками до ранку,

такими ж беззмістовними та абстрактними  як і світ навкруги.

як і ця війна: чорна почвара , що лягає тінню  смолястою на ваші хмільні, зірвиголові душі.

яка забирає вашу кров: вимолену, гарячу, густу і банально-просту - по-понятіях.

не змінилось нічого лише у нашому дворі:

під вечір він наповнюється гамором малих, що ганяють м"яча,

пронизливим сюрчанням цвіркунів і теплим вітром, що пестить волосся,

тітка Ганя забирає прання, Женька та Оля любляться біля старенької абрикоси.

Барбос вже підріс, став справжнім охоронцем - ганяє голубів і чужаків поблизу смітника,

лише ліхтар у під"їзді ледь жевріє,

і сьогодні мені приснилось,

що він

загас.




****

взимку чи ні

це місто

схоже на сухореброго, сірого собаку

в якого навіть немає сил скавучати.

врешті

воно з часом би віддало

Богові душу.

якби не зграя суден,

що приходить до порту.

якби не веселі, засмаглі пуерториканці, греки, панамці

які так щиро посміхаються, махаючи тобі привітно середніми пальцями.

поки брудні, втомлені докери-негри розвантажують

кольорові метали.

І ти мовчки проводжаєш кожного

хто заходить в акваторію твоєї ріки,

Ввечері ти набираєшся по вінця.

портовою пальонкою.

І блюєш десь у темних закутках.

вивертаючи назовні рештки надії зі свого життя.

і, можливо, одного такого вечора,

ти впадеш навзнак у промерзлу багнюку

і вимагатимеш смерті.

чайки будуть жалібно квилити за тобом.

а в очі падатиме бридкий, дрібний сніг.

Коли ж ти все таки помреш.

Перед яскравими ворітьми Раю, замість Петра

тебе стріне невисокий, засмаглий чоловік

який тицьне тобі в око середнім пальцем,

вишкірить зуби

і попросить закурити ломаною англійською.

do you get it bro? 

****

Ти і це місто — один організм.

в  крові лине нескінченний потік людей і машин,

совєцькі будинки зі шкіри проростають

ніби після дощу — печериці з асфальту,

платани заплутують в масному волоссі свої бігуді.

помалу згасає тепло і день.

діти, знічев'я, жбурляють каштани у тебе.

Їм мами у різнокольорових плащах,

обіцяють зловити й надавати по сраці.

заклопотані двірники спалюють листя каштанів

і густий дим, ніби туман,

застилає сквер на Радянській.

химерні фігурки людей тонуть у ньому:

прикривають хустками обличчя, замотуються в шарфи.

діди, що ріжуться в доміно, згадують "незлим тихим" департамент ЖКГ,

облізлі собаки шукають чим поживитись.

і очі у них сумні.

Ти лежиш навзнак з порожньою пляшкою “Десни”.

її води розливаються у шлунку, шукають як пуститися берега.

аркасівські леви оберігають твій спокій і сни,

в яких ти невагомий.

летиш крізь вітрини магазинів,

заповзаєш у лоно ліхтарів,

забираєшся на верхівки будинків,

а звідти, розкинувши руки у сторони,

падаєш

падаєш

падаєш

аж доки з білого, щільного диму

не з'являються янголи у синіх кашкетах.

вони підхоплюють тебе,

обережно беруть попід лікті

і несуть до Раю -

на Декабристів, 8*

 * Центральний РВ ММУ УМВС України, м. Миколаїв

загадай пустоту...

Самый загадочный и малоизвестный николаевский маяк. Одинокий и затерявшийся на заброшенном пляже у хижины "дяди Тома"

где царит запустение, спокойствие и легкость. И лишь  рыбаки, выстроившиеся на мели в ряд (издали кажется, что стоят они прямо на глади воды (как во всем известной песне) ) да мальчуганы ищущие приключений - нарушают этот покой.

Покой необычный, воцарившийся в этом месте по странной воле судьбы, ведь это почти в центре города. Условно, конечно, но все же. Хотя, знают про этот небольшой клочок берега довольно таки много людей. И, например, по-выходным тут можно встретить отдыхающих. Отсюда открывается прекрасный вид прямо на Константиновскую батарею (собственно, вот почему так и маяк называется) Константиновская батарея - укрепления времен Русско-турецких войн. Здесь ветер приносит в ладонях соленый привкус (как и везде на берегу лимана) Лежишь на гарячем песке и грезишь о море. До которого остается то не так и много. Лишь один рывок на юг, за город.  А там впереди новые маяки. новые места, новые впечатления. И новые запахи.

Вот и Марина приготовилась к длительной велопоездке. В этот раз мы так и не пересекли линию города. И оставили море пока непокоренным.

Если вам интреесно, почему место называется "хижина Дяди Тома" то я сам и не знаю. Нет-нет. Конечно же ни к неграм, ни к рабовладельческому строю оно не имеет никакого отношения) И плантаций там нет. Первое, что попало на ум, когда мы  впервые открыли это место для себя, а это было года два-три назад. Вот собственно фотки с той поездки.

Было дело осенью, было довольно таки прохладно. Но мы упорно старались разыскать места в которых еще не были. И мы справились. Дорога - дальняя, крутая, но живописная. С больших холмов открывается вид на лиман. И совсем неожиданно спустившись по дороге с одного холма, среди гор мусора, дикой травы и бурьянов мы обнаружили вот что: пустынный пляж, двухеэтажный домик (скорее всего 40-х годов постройки) Это единственный жилой домик в округе. Единственный! и это необычно. Рядом лодочная станция и маяк. И еще единственный (по-крайней мере я больше не знаю) штучный "водопад". (ну что-ж, хотя-бы штучный есть) хе-хе) шучу, но выглядит, согласитесь, красиво.  Как удалось узнать, это коллектор отработанной воды с завода "Заря". По некоторым данным, вода даже чище чем в водопроводе (проверять не стали, мало-ли) 

 Вот и все, что здесь есть. Как-будто отдельный мир. Абсолютно вырванный от города клочок земли и воды. Прекрасное место. чтобы побыть наедине с собой, послушать что говорят волны лимана, созерцать вездесущих чаек и представить насколько безграничен и уникален этот мир, и насколько важно это увидеть, услышать и вдохнуть.