"Люди і кораблі" (серія фотографій. фотограф - Марина Головіна)

історія про відносини миколаївців і кораблів.
Стосунки перевірені понад двохсотлітньою любов"ю)
Альбом  буде доповнюватись)

цикл: "У святого Миколая" (О. Дорош)

****

У святого Миколая - весна,

Так млосно дихають наречені-акації у безкінечні вечори.

А на зелених острівцях цнотливої трави пісень виграють цвіркуни

Й ліхтарі не так сумно схиляють рудоволосі голови до землі.

У місті занедбаних мрій, привидів кораблів і спекотної тиші

З-за рогу пацани виходять в ряд. В адідасах всі як один.

І тополиний пух, ніби сніг, безмовно вкриває їхні згорблені плечі.

Повз химерну візію Адміралтейства на недалекі Слободки пливуть

Старих корабелів хмільні, міцні силуети.

А в одинокому дворі, що той загубився посеред дерев,

Молодий ще поет читає трьом кривоногим дівчиськам

Свої банальні і до нудоти наївні любовні сонети.

Невпинно-п"янкий запах бузку і дощу

Через край наливає мої натомлені груди.

Мовчить дітвора. Ці солов"ї бетонних лісів ідуть досипати

І спить сивий дід під деревом, а поряд куняють його янголи -

                                                                              бездомні  собаки-приблуди.

Крізь мої долоні б"є у голову теплий вітер із краю бездумних ідей,

Поступово сіріють, наче з ранку туман, мої старі кеди,

Що досхочу вже наїлись пилу міських вибоїн.

Я люблю ці маленькі будинки, ці вулиці-близнючки,

                                                                              цей дивний непотріб - людей...

І мовчки прошу, щоби Господь

За все пробачив усіх нас і зберіг.

Словом, молюсь якось так.

очікування

бузком сьогодні пахне так млосно й  так сильно, що хочеться вмерти

Ваську у темно-синій олімпійці, та у гостроверхих туфлях надітих на босі ноги.

він  притомився на набережній, один, полишений сумнівними друзями й подругами.

забутий гіркий  «Янтар», який  вже  в горло не лізе

і насіння вже не лишилось у дірявих кишенях спортивних штанів.

тут біля Інгулу спокійно.

місяць - мідяк, виповз назовні крізь хмари темно-фіолетові, як грижа

все доріжки по оманливо-тихій воді  до Васька стелить ніби до поважного пана -

запрошує до себе у гості, де зорі поховались, принишкли.

де вітер заснув.

і йому сниться, як він ганяє вітрильники на якійсь міжнародній регаті.

врешті, Васько, здається, погоджується і занурює босі ноги у прохолодну воду

та й міркує собі: звідки починається всесвіт.

та  чому так стається,

що весну замінює літо, а потім приходить осінь.

 все починається  там, впевнений Васько, де на ледве помітній цятці на Землі,  він народився,

І  якщо її затирати, на тілі планети розвинеться, мабуть, меланома.

Це там де проходить дорога до річки,

дарма що в порохах й розбита, проте така знайома.

це в дискотеках, де він ламав ребра і йому вибивали щелепу,

і де блював, напившись якоїсь гидоти.

це там, де відходять його кораблі

і шлють привіти

Маврикіям, Вест-Індіям  чи бодай у Молдову.

там,  де він сповідує свої гріхи.

ні не священикам в церкві,

а випадковим пиякам

у міських прокурених, занедбаних бадегах.

і нехай в цьому святому місті все зовсім не так як хотілось,

 нехай невимовну журбу на ледь помітних хвилях, ріка колише.

 в житті все не безкінечне, і надто мінливе,

як люди, що змінюються за напрямом вітру.

блідий місяць  все  манить і манить до себе.

проте Васько вагається -

йому так приємно, що  ріка ніжно омиває його,

ніби невідома жінка - ноги Христові.

тихий літній завод 

пошматоване  тіло вмерлого  суднобудівного заводу

тоне у білому шумі акацій, кровоточить масним мазутом.

 пізньої весни,

коли починає дихатись важко

і повітря стає сухим та гарячим навіть уночі

та обпікає шкіру північно-східним вітром.

самотній рибалка, ніби примара, у темному плащі, на понтоні щодуху голосить.

Його голос старечий, хрипкий та  непевний вгризається в берег

приглушеним  заклинанням:

"Окуні, карасі, таранки, всякі риби, йдіть до мене, раба Божого Миколи, проти швидкої води, весняної ріки. Назад не озирайтеся і в сторону не відвертайтеся…."

та лише ламкий очерет біля берегу у відповідь таємничо шепоче,

та мовчки стоять пліч-о-пліч дерева у парку "Перемоги", ніби Ольшанці в останньому бої.

і брудно-блакитними чайками криві крани зависають у небі -

лише воно пройшло крізь віки незмінним для міста, для тебе, для мене

і для цього старого рибалки:

"Ідіть до, раба Божого Миколи, на світанку і на вечірній, в день, під сонцем і в ніч під зірками, і під всією округою Божою. Цим словам ключ і замок, ім'ям Господнім Духом Святим. Хай буде так. Амінь».

«Хай буде так. Амінь», - відлунює від вмерлого заводу.

його корабелів мучать грижі й страшні прокльони промовляють уста.

їм сниться, як вони вбивають свої дітей,

розчленовуючи ніби здоровенних, металевих китів

пилорамою та болгарками.

та порубані шматки здають  на металобрухт.

вони прокидаються з очима повними сліз

і жадібно п'ють на кухні, з-під крану, воду навпіл з бензолом.

і так що глупої ночі.

на поржавілому від сліз понтонному містку

лунає щасливий голос рибалки в темному плащі,

який радіє, що Господь його не чув.

Lighthouse Family

"Родина маяка"  або "Ті, хто стрічають кораблі" історія в фото

 Постараюсь менше розтікатися мислію по-древу, 

тим більше, про Сиверсов маяк ви вже трошки знаєте

і ставали висохлі вуста на смак солоними.
приносив вітер із півдня сподівання і мрії.
вони шукали на тому піщаному березі свободу,
і маяки мису 
Доброї надії...

і йшли баржі повз них глевким

 глиноземом наповнені...

і лиман котив хвилі без зупину - 

облизував ноги. 

все минає.

все залишається.

Твій дім там, де твоє світло

Є у нас в Мико місце, в якому лиман переходить в море. справжній край світу( в кожному місті має бути свій край світу). І закінчується  він Переднім Сіверсовому маяком. Місце - куди ми найчастіше за все любимо ходити і просто сидіти на березі і слухати як співає вітер чи хвилі з ревом розбиваються об берег. А вітер біля маяка, повірте, чималий. Такий, що на відстані витягнутої руки, слів не чутно. приходиться ледь не кричати на вухо, щоб розібрати слова. Словом, все так, як має бути на справжньому краю світу коли забиває дух і лише бездумно ковтаєш ротом як риба,  , намагаючись заштовхати в свої легені хоча б краплинку того солоного повітря. але що ж це я. Ось так виглядає маяк здалеку. Хто з Мико, рекомендую там побувати в першу чергу. Перебуваючи там, відчуваєш як вічність підбирається близько-близько. Аж хочеться вхопити її за хвіст і не відпускати. Хоча вічність має змогу, як ящірка той хвіст відкинути. І ти залишаєшся знову один на один із вітриськом. Фотки ще будуть. І якщо вас таки зацікавив цей маяк то в просторах інтернету я дещо про нього знайшов: http://lighthouse.org.ua/2009/06/smotritel-perednego-siversova-mayaka/

Замість вступу: 
Ось так і відроджується давно забутий блог. Рік нічого тут не писав. Але це і на краще) ніхто його не читатиме (маю таку надію). Адже люди-людьми, а записую я щось тут  для себе. Мабуть, щоб якось розбавити нудний вечір, коли нема що робити (брешу). Насправді я тут собі відточую навички писати  тексти. До речі, хочу вас (хоча кого вас, якщо цей блог ніхто не читає?) )) Тоді себе порадувати і не забути цю дату, бо з пам"яттю в мене поганувато, що от-от народиться моя дебютна книга. Залишилось лише трошки допрацювати матеріал. Ось з цього дня почнеться її відлік життя. Скажімо так,  її ембріон вже сформувався і вже належить світу духовному, вона вже жвиий організм і, дуже на це сподіваюсь, якщо я не буду таким лінивим лантухом, якщо буду слухати менше музики і менше проводити час за комп"ютером і ще багато чого "менше" то наприкінці весни я матиму хоча б макет. А про книгу вже можна буде говорити десь влітку. Але це таке) "шкіра не вбитого ведмедя", як то каже моя мати. 

Розповісти я хотів не це. А доволі вже стару історію. Історія про те, як ми знайшли таємничу нерпу, фіолетову долину, лігво бузьких бабок і всякі такі інші пригоди)  Як завше) там де Олег - там пригоди) Поїхали.
Почалось з того, що нам таки вдалось вчотирьох: я, Ромка Дикий, Льолік та Зорянка потрапити на катер в Корениху) ііі-хаааа.  Радощів повні штани: жарти-селфі на фоні панамських барж і інші дурнуваті витівки) Далі - без коментарів.

Так-так, це Миколаїв, крихітко. Тут багато води, багато сонця, багато барж, багато панамців, турків і інших  на тих баржах, а ще ось такі сонячні друзі)

До речі, Зоряна і Льолік ще не підозрюють, що на них чекає в майбутньому) я для них підготував дуже цікаву роль пов"язану зі своєю книжкою) але-але-але) ЗГОДОМ) от зара вони прочитають цей запис і будуть мене розпитувати) але фіга я їм скажу) скажу, але згодом) Хай попитають)) Отже, Коли ми висадились у Малій Коренисі (майже як десант Ольшанського) неподалік берега нас очікувала ось така дивна штукенція, яка попервах видалась нам маяком. Але наблизившись та роздивившись її ми зрозуміли що то не маяк. Напис на табличці вказував на те, що то є "розмагнічувальний пункт" чи щось таке, подібне до того. Зараз не згадаю. Але, як я зрозумів, це місце слугує для розмагнічування кораблів. Що ж. Як я дізнаюсь конкретніше, я тут виправлю запис. а поки, най буде "розмагнічувальний пункт".

А потім сталося перше чудо. Ми побачили величезних бабок, що поринули прямо з ріки. Як в якомусь фільмі жахів. Вони заполонили собом простір і мій недофотоапарт на китайському смартфоні навіть їх зафіксував. ( Для тих хто просто хрінов москаль і не тямить української мови, пояснюю - "бабки" то не зграя дворових старушенцій, а російською "стрекоза") так шо от.

Але продовжимо подорож. Зорі і Льоліку, схоже. це не дуже заважало, вони навпаки раділи цьому нашестю дичини з Бугу. Дивні, правда?

Але то таке. Найцікавіше було потім. А потім, після дуркування, пускання жабок, та ще всяких житейських дрібничок ми натрапили на "фіолетову долину". Ааа. Дайте я про неї розкажу.. (блін, забуваю, що цей блог ніхто не читає, постійно) Фіолетова долина - це чарівно-казкове місце, що нагадує Шир - містечко де жили Гоббіти. Туди треба приходити в середині весни або ближче до літа. Тоді там квітне бузок. Тепер ви розумієте, чому це "фіолетова долина". (хоча вона радше "рожева долина", але я не люблю рожевий колір. Тому нехай буде "фіолетова" або "бузкова". В будь-якому разі - це легендарне місце в якому має побувати кожен.

Якщо йти далі берегом річки то можна натрапити на містичне місце. Нам про нього трошки розповіли місцеві рибалки. Це лігво синьої нерпи. Таємнича нерпа виходить вечорами з лиману і краде у рибалок рибу. А іноді, коли вона дуже голодна, то може утягнути під воду й самого рибалку. Тому місцеві, які живуть поблизу ріки, малюють на стінах своїх будинків зображення нерпи, як обереги та щоб задобрити її. На такі зображення тут біля лиману можна натрапити дуже часто.

Далі ми вирішили не випробовувати долю, бо вже вечоріло і всі не на жарт злякались синьої нерпи. І ми піднялись ось цими сходинками в саму Малу Корениху.

Там теж є на що подивитись. Наприклад на залишки Костянтинівської батареї. Її тут зводив колись відомий всім миколаївцям Тотлебен у часи російсько-турецьких воєн, щоб захистити місто в разі заходження турецького флоту з берега (тут мала розташовуватись артилерія) Місцеві зробили на цьому місці стадіон)










А далі захоплива прогулянка Малою Коренихою: вся сільська романтика: квітучі сади, розбиті дороги, затишні маленькі будиночки, солений запах лиману, приємна втома в ногах. До речі в Коренисі є вулиця Ольшанського. В Миколаєві такої немає.

Ось власне на цьому наша подорож і завершилась) До дому вертались вже автобусом. Це хвилин 30 до Миколаєва. Втомлені, проте щасливі.
В наступний раз, розкажу вам теж щось цікаве і веселе) Не сумуйте) до нових зустрічей.