цикл: "У святого Миколая" ч.2 (О. Дорош)

***

тут все застигло, як і було раніше.

час перестав бавитись в ролі:

старенький двір, дві голоребрі лави в кутку,

і столик-фанерний, хисткий, ніби життя, між ними,

зелена місцями облізла фарба на ньому досі нагадує безтурботну весну,

ліхтар над жовтою газовою трубою в під"їзді,

який блякне щовечора.

Ніби вогонь святого Ельма, пробиває світло десь туди на схід.

де замість хмар - сірий дим і сонце криваве, поки ще сходить.

Десь там і ви - пацани

буремні діти сліпої фортуни та провулків вузьких.

  А ще не так давно  ходили плечем до плеча битись на інший район, на Абєссинських,  підіймали, якщо хтось з нас падав, вправляли роз"юшені носи,

грали в сєку, до ранку, ставлячи на кін останні гривні і пили міцний "Арсенал"

тоді ваша  двадцята весна наливалась по-вінця

запахами акацій, дешевим вином у паках, самокрутками зі смердячого тютюну і суперечками до ранку,

такими ж беззмістовними та абстрактними  як і світ навкруги.

як і ця війна: чорна почвара , що лягає тінню  смолястою на ваші хмільні, зірвиголові душі.

яка забирає вашу кров: вимолену, гарячу, густу і банально-просту - по-понятіях.

не змінилось нічого лише у нашому дворі:

під вечір він наповнюється гамором малих, що ганяють м"яча,

пронизливим сюрчанням цвіркунів і теплим вітром, що пестить волосся,

тітка Ганя забирає прання, Женька та Оля любляться біля старенької абрикоси.

Барбос вже підріс, став справжнім охоронцем - ганяє голубів і чужаків поблизу смітника,

лише ліхтар у під"їзді ледь жевріє,

і сьогодні мені приснилось,

що він

загас.




****

взимку чи ні

це місто

схоже на сухореброго, сірого собаку

в якого навіть немає сил скавучати.

врешті

воно з часом би віддало

Богові душу.

якби не зграя суден,

що приходить до порту.

якби не веселі, засмаглі пуерториканці, греки, панамці

які так щиро посміхаються, махаючи тобі привітно середніми пальцями.

поки брудні, втомлені докери-негри розвантажують

кольорові метали.

І ти мовчки проводжаєш кожного

хто заходить в акваторію твоєї ріки,

Ввечері ти набираєшся по вінця.

портовою пальонкою.

І блюєш десь у темних закутках.

вивертаючи назовні рештки надії зі свого життя.

і, можливо, одного такого вечора,

ти впадеш навзнак у промерзлу багнюку

і вимагатимеш смерті.

чайки будуть жалібно квилити за тобом.

а в очі падатиме бридкий, дрібний сніг.

Коли ж ти все таки помреш.

Перед яскравими ворітьми Раю, замість Петра

тебе стріне невисокий, засмаглий чоловік

який тицьне тобі в око середнім пальцем,

вишкірить зуби

і попросить закурити ломаною англійською.

do you get it bro? 

****

Ти і це місто — один організм.

в  крові лине нескінченний потік людей і машин,

совєцькі будинки зі шкіри проростають

ніби після дощу — печериці з асфальту,

платани заплутують в масному волоссі свої бігуді.

помалу згасає тепло і день.

діти, знічев'я, жбурляють каштани у тебе.

Їм мами у різнокольорових плащах,

обіцяють зловити й надавати по сраці.

заклопотані двірники спалюють листя каштанів

і густий дим, ніби туман,

застилає сквер на Радянській.

химерні фігурки людей тонуть у ньому:

прикривають хустками обличчя, замотуються в шарфи.

діди, що ріжуться в доміно, згадують "незлим тихим" департамент ЖКГ,

облізлі собаки шукають чим поживитись.

і очі у них сумні.

Ти лежиш навзнак з порожньою пляшкою “Десни”.

її води розливаються у шлунку, шукають як пуститися берега.

аркасівські леви оберігають твій спокій і сни,

в яких ти невагомий.

летиш крізь вітрини магазинів,

заповзаєш у лоно ліхтарів,

забираєшся на верхівки будинків,

а звідти, розкинувши руки у сторони,

падаєш

падаєш

падаєш

аж доки з білого, щільного диму

не з'являються янголи у синіх кашкетах.

вони підхоплюють тебе,

обережно беруть попід лікті

і несуть до Раю -

на Декабристів, 8*

 * Центральний РВ ММУ УМВС України, м. Миколаїв

цикл: "У святого Миколая" (О. Дорош)

****

У святого Миколая - весна,

Так млосно дихають наречені-акації у безкінечні вечори.

А на зелених острівцях цнотливої трави пісень виграють цвіркуни

Й ліхтарі не так сумно схиляють рудоволосі голови до землі.

У місті занедбаних мрій, привидів кораблів і спекотної тиші

З-за рогу пацани виходять в ряд. В адідасах всі як один.

І тополиний пух, ніби сніг, безмовно вкриває їхні згорблені плечі.

Повз химерну візію Адміралтейства на недалекі Слободки пливуть

Старих корабелів хмільні, міцні силуети.

А в одинокому дворі, що той загубився посеред дерев,

Молодий ще поет читає трьом кривоногим дівчиськам

Свої банальні і до нудоти наївні любовні сонети.

Невпинно-п"янкий запах бузку і дощу

Через край наливає мої натомлені груди.

Мовчить дітвора. Ці солов"ї бетонних лісів ідуть досипати

І спить сивий дід під деревом, а поряд куняють його янголи -

                                                                              бездомні  собаки-приблуди.

Крізь мої долоні б"є у голову теплий вітер із краю бездумних ідей,

Поступово сіріють, наче з ранку туман, мої старі кеди,

Що досхочу вже наїлись пилу міських вибоїн.

Я люблю ці маленькі будинки, ці вулиці-близнючки,

                                                                              цей дивний непотріб - людей...

І мовчки прошу, щоби Господь

За все пробачив усіх нас і зберіг.

Словом, молюсь якось так.

очікування

бузком сьогодні пахне так млосно й  так сильно, що хочеться вмерти

Ваську у темно-синій олімпійці, та у гостроверхих туфлях надітих на босі ноги.

він  притомився на набережній, один, полишений сумнівними друзями й подругами.

забутий гіркий  «Янтар», який  вже  в горло не лізе

і насіння вже не лишилось у дірявих кишенях спортивних штанів.

тут біля Інгулу спокійно.

місяць - мідяк, виповз назовні крізь хмари темно-фіолетові, як грижа

все доріжки по оманливо-тихій воді  до Васька стелить ніби до поважного пана -

запрошує до себе у гості, де зорі поховались, принишкли.

де вітер заснув.

і йому сниться, як він ганяє вітрильники на якійсь міжнародній регаті.

врешті, Васько, здається, погоджується і занурює босі ноги у прохолодну воду

та й міркує собі: звідки починається всесвіт.

та  чому так стається,

що весну замінює літо, а потім приходить осінь.

 все починається  там, впевнений Васько, де на ледве помітній цятці на Землі,  він народився,

І  якщо її затирати, на тілі планети розвинеться, мабуть, меланома.

Це там де проходить дорога до річки,

дарма що в порохах й розбита, проте така знайома.

це в дискотеках, де він ламав ребра і йому вибивали щелепу,

і де блював, напившись якоїсь гидоти.

це там, де відходять його кораблі

і шлють привіти

Маврикіям, Вест-Індіям  чи бодай у Молдову.

там,  де він сповідує свої гріхи.

ні не священикам в церкві,

а випадковим пиякам

у міських прокурених, занедбаних бадегах.

і нехай в цьому святому місті все зовсім не так як хотілось,

 нехай невимовну журбу на ледь помітних хвилях, ріка колише.

 в житті все не безкінечне, і надто мінливе,

як люди, що змінюються за напрямом вітру.

блідий місяць  все  манить і манить до себе.

проте Васько вагається -

йому так приємно, що  ріка ніжно омиває його,

ніби невідома жінка - ноги Христові.

тихий літній завод 

пошматоване  тіло вмерлого  суднобудівного заводу

тоне у білому шумі акацій, кровоточить масним мазутом.

 пізньої весни,

коли починає дихатись важко

і повітря стає сухим та гарячим навіть уночі

та обпікає шкіру північно-східним вітром.

самотній рибалка, ніби примара, у темному плащі, на понтоні щодуху голосить.

Його голос старечий, хрипкий та  непевний вгризається в берег

приглушеним  заклинанням:

"Окуні, карасі, таранки, всякі риби, йдіть до мене, раба Божого Миколи, проти швидкої води, весняної ріки. Назад не озирайтеся і в сторону не відвертайтеся…."

та лише ламкий очерет біля берегу у відповідь таємничо шепоче,

та мовчки стоять пліч-о-пліч дерева у парку "Перемоги", ніби Ольшанці в останньому бої.

і брудно-блакитними чайками криві крани зависають у небі -

лише воно пройшло крізь віки незмінним для міста, для тебе, для мене

і для цього старого рибалки:

"Ідіть до, раба Божого Миколи, на світанку і на вечірній, в день, під сонцем і в ніч під зірками, і під всією округою Божою. Цим словам ключ і замок, ім'ям Господнім Духом Святим. Хай буде так. Амінь».

«Хай буде так. Амінь», - відлунює від вмерлого заводу.

його корабелів мучать грижі й страшні прокльони промовляють уста.

їм сниться, як вони вбивають свої дітей,

розчленовуючи ніби здоровенних, металевих китів

пилорамою та болгарками.

та порубані шматки здають  на металобрухт.

вони прокидаються з очима повними сліз

і жадібно п'ють на кухні, з-під крану, воду навпіл з бензолом.

і так що глупої ночі.

на поржавілому від сліз понтонному містку

лунає щасливий голос рибалки в темному плащі,

який радіє, що Господь його не чув.