цикл: "У святого Миколая" ч.2 (О. Дорош)

***

тут все застигло, як і було раніше.

час перестав бавитись в ролі:

старенький двір, дві голоребрі лави в кутку,

і столик-фанерний, хисткий, ніби життя, між ними,

зелена місцями облізла фарба на ньому досі нагадує безтурботну весну,

ліхтар над жовтою газовою трубою в під"їзді,

який блякне щовечора.

Ніби вогонь святого Ельма, пробиває світло десь туди на схід.

де замість хмар - сірий дим і сонце криваве, поки ще сходить.

Десь там і ви - пацани

буремні діти сліпої фортуни та провулків вузьких.

  А ще не так давно  ходили плечем до плеча битись на інший район, на Абєссинських,  підіймали, якщо хтось з нас падав, вправляли роз"юшені носи,

грали в сєку, до ранку, ставлячи на кін останні гривні і пили міцний "Арсенал"

тоді ваша  двадцята весна наливалась по-вінця

запахами акацій, дешевим вином у паках, самокрутками зі смердячого тютюну і суперечками до ранку,

такими ж беззмістовними та абстрактними  як і світ навкруги.

як і ця війна: чорна почвара , що лягає тінню  смолястою на ваші хмільні, зірвиголові душі.

яка забирає вашу кров: вимолену, гарячу, густу і банально-просту - по-понятіях.

не змінилось нічого лише у нашому дворі:

під вечір він наповнюється гамором малих, що ганяють м"яча,

пронизливим сюрчанням цвіркунів і теплим вітром, що пестить волосся,

тітка Ганя забирає прання, Женька та Оля любляться біля старенької абрикоси.

Барбос вже підріс, став справжнім охоронцем - ганяє голубів і чужаків поблизу смітника,

лише ліхтар у під"їзді ледь жевріє,

і сьогодні мені приснилось,

що він

загас.




****

взимку чи ні

це місто

схоже на сухореброго, сірого собаку

в якого навіть немає сил скавучати.

врешті

воно з часом би віддало

Богові душу.

якби не зграя суден,

що приходить до порту.

якби не веселі, засмаглі пуерториканці, греки, панамці

які так щиро посміхаються, махаючи тобі привітно середніми пальцями.

поки брудні, втомлені докери-негри розвантажують

кольорові метали.

І ти мовчки проводжаєш кожного

хто заходить в акваторію твоєї ріки,

Ввечері ти набираєшся по вінця.

портовою пальонкою.

І блюєш десь у темних закутках.

вивертаючи назовні рештки надії зі свого життя.

і, можливо, одного такого вечора,

ти впадеш навзнак у промерзлу багнюку

і вимагатимеш смерті.

чайки будуть жалібно квилити за тобом.

а в очі падатиме бридкий, дрібний сніг.

Коли ж ти все таки помреш.

Перед яскравими ворітьми Раю, замість Петра

тебе стріне невисокий, засмаглий чоловік

який тицьне тобі в око середнім пальцем,

вишкірить зуби

і попросить закурити ломаною англійською.

do you get it bro? 

****

Ти і це місто — один організм.

в  крові лине нескінченний потік людей і машин,

совєцькі будинки зі шкіри проростають

ніби після дощу — печериці з асфальту,

платани заплутують в масному волоссі свої бігуді.

помалу згасає тепло і день.

діти, знічев'я, жбурляють каштани у тебе.

Їм мами у різнокольорових плащах,

обіцяють зловити й надавати по сраці.

заклопотані двірники спалюють листя каштанів

і густий дим, ніби туман,

застилає сквер на Радянській.

химерні фігурки людей тонуть у ньому:

прикривають хустками обличчя, замотуються в шарфи.

діди, що ріжуться в доміно, згадують "незлим тихим" департамент ЖКГ,

облізлі собаки шукають чим поживитись.

і очі у них сумні.

Ти лежиш навзнак з порожньою пляшкою “Десни”.

її води розливаються у шлунку, шукають як пуститися берега.

аркасівські леви оберігають твій спокій і сни,

в яких ти невагомий.

летиш крізь вітрини магазинів,

заповзаєш у лоно ліхтарів,

забираєшся на верхівки будинків,

а звідти, розкинувши руки у сторони,

падаєш

падаєш

падаєш

аж доки з білого, щільного диму

не з'являються янголи у синіх кашкетах.

вони підхоплюють тебе,

обережно беруть попід лікті

і несуть до Раю -

на Декабристів, 8*

 * Центральний РВ ММУ УМВС України, м. Миколаїв