Я справді живий! Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам'ятав!

є дні, які складаються із самих запахів, коли ти відчуваєш цілий світ нюхом, вдихаючи й видихаючи його крізь ніс

(Р. Бредбері "Вино з кульбаб")

от і настав день, коли мавка Іринка врешті познайомилась із стариганом дубом. Мудрим та поважним. І не знаю, чи вона розчула його тихий шепіт. От буде нагода і спитаю, що він їй говорив. Дерева завжди говорять з людьми. Але завжди про різне. Я щоправда не впевнений, що вона розкаже мені. Бо іноді, дерева шепотять людям те, що й не треба розповідати стороннім. от може і дуб їй теж сказав дещо, про що вона з посмішкою промовчить, та ще й скаже, що нічого насправді не чула. Але сумніваюсь) Точно чула, бо ж кому як не їй розуміти мову дерев.

  І хоч, цей дуб, то мій давній друг. Але про то він і мені не скаже. він вміє зберігати секрети. 

А поки Ірина затішена до нестями, переповзає чудернацьким гіллям, розглядає молоді жолуді, грається, мов дитина, із зеленим листям, розглядаючи крізь нього, як вечірнє сонце сідає десь поза ріку, дуб поволі звикаючи до своєї нової знайомої, розповідає історії. Іноді, мені здається, Іра завмирає, вслуховуючись в його тихе буркотіння, але помічаючи, що я сам прислуховуюсь до того жебоніння дідульки дуба, врешті робить вигляд, що просто замріялась і продовжує бавитись. 

тим часом сонце залишає на дереві сліди від своїх  рожево-оранжевих пальців. Обережно проводить ним тендітним листям дуба, трохи затримується на обличчі Іринки-мавки, і десь плутається в її волоссі. Це вечір добігає до свого логічного завершення. ось тому люди так і люблять захід сонця. Бо він відбувається раз вдень. Вже потім, попрощавшись із новим другом, Іра скрутить долоні в імпровізовану підзорну трубу і розгляне детальніше величезний червоний млинець на фоні електричних стовпів і дротів, що перемежовують небо.
І хоч мені невідомо, про що вони там шепотілися із дубом, але точно знаю, що вона пообіцяла прийти до нього в гості ще раз. І точно знаю, що восени. Коли пахне дощами.  

Врешті, набираю повні легені повітря, яке буяє травами, що якраз в червень наливаються на кожному кроці. І роблю найголовніший висновок, підказаний дядечком Реєм Бредбері. Можливо, це і є найголовніший висновок, цілого людського життя.

І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.
«Я живий»,- подумав він.
Я справді живий! - думав він.- Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам'ятав!   

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.

-Чи всі  люди на світі... знають, що вони живі?